Щастя – це коли людина може жити днем сьогоднішнім, реалізовує себе в ньому, відчуває повноту буття – і в особистому житті, і в праці, якою б нелегкою вона була.
КРАЮ МІЙ…
«Я несу конвалії безсонні,
сніжно-білі, білі наче сніг.
А назустріч - буйногриві коні,
аж роса фонтаном із-під ніг.
І мені кортить розправить крила,
запалити в серденьку вогонь!
Я би знову квітнем зазоріла –
Жаль! Пелюстки падають з долонь...»
Ольга Пилипчук
Край чарівних конвалій, сон-трави, сніжно-білих анемон, жовто-багряного квіту азалії, що палахкотить у поліському лісі, небесна голубінь, яку розливає льон-довгунець, а влітку - видзвонює бубонцями, мов на цимбалах. А ще, цупкі стовбурці сизої ожини, суцвіття зеленкуватих шишок духмяного хмелю і перші микольські боровички, що примостилися на узліссі і задивляються на високі жита.
Ось таким пам'ятає і любить наш край Ольга Андріївна Пилипчук - донька Чернігівщини і казкового Полісся на Житомирщині.
Мабуть, не випадково в далекому минулому на станції Рудня-Радовельська зупинився потяг і на перон вийшла з вагона ще зовсім юна дівчина, яка розпочала свій трудовий шлях в цьому селі на посаді завідуючої фельдшерсько- акушерським пунктом. На кожен виклик поспішала до хворих, щоб надати їм медичну допомогу. З тих пір минуло більш як півстоліття, а вона й понині згадує людей, яким допомагала і які допомагали їй втриматись у стрімкому часоплині життя.
На Поліссі зустріла свою долю і випила срібний келих жіночого щастя, мальовнича поліська земля разом з нею співала колискових її синові й доні. І лише через десятки літ вона напише колискову пісню, яка зазвучить в ефірі понад Україною.
Нині Ольга Андріївна проживає на Полтавщині у над¬дніпрянському Кременчуці. Незважаючи на всі життєві негаразди, активно працює в царині Слова. З-під її пера одна за одною виходять у світ книги: поезія, проза, твори для дітей. «Осінній зореспів», «На долонях долі», «Хуторянка» - не перелічити її світлих поезій із срібними світанковими росами і вечірніми зорями. Вона серцем поєднує красу природи і велич людини, віддає данину пам'яті родоводу людського і нашій історії. Її поезія виражає дух народу, а відтак - і духовність держави.
Поліський край, Олевщина займають чільне місце в її творчості. На жаль, Ольга Андріївна немає змоги часто відві¬дувати наші краї, але, навіть ті випадкові і короткі зустрічі з давніми друзями, із школярами, з творчими і діловими людь¬ми краю додають їй наснаги і надихають на нові твори.
Так, пройшовши по стежках своєї молодості у селах: Радовель і Рудня-Радовельська, побачили світ міні-есе «Само¬тня хвіртка» та «Пломеніють флокси у траві», а також поеми «Журба», «Синім льоном лину» та інші. Щоб погамувати ду¬шевний біль людей, вирваних з рідних місць, поетеса пише про них і для них. Поема «Чорнобильська мати» - це створений нею образ мадонни української землі кінця другого тисячоліття.
Я також разом з нею блукав по зарослих рудою травою дворищах, обплутаних колючим дротом у селі Рудня-Радовельська і бачив ту самотню хвіртку, боявся доторкну-тись до, ніби загублених у радіаційному мареві, розкішних яблунь і пломеніючих квітів.
У 2005 році, знову ж таки, після відвідин села Копище, виходить з друку поема «Копищанська трагедія». Усі ці твори, разом взяті, і лягли в основу книги «Полісянка», яка стала візитівкою нашого краю і, мов зранена ластівка, полетіла далеко за межі України.
Ольга Пилипчук постійно знаходиться у творчому пошуку. Читач знов і знов перегортає її книги: «Шляхами України», «На березі надій», «Сонячні мрії», «Дорога на Крути» (балада), «У просторочасі», на сторінках і світлинах яких йдеться про історію України і нашого Поліського краю - минуле, сьогодення і роздуми про майбутнє:
«До Олевська, до княжого міста іду –
(Ще із давніх-давен його У борть вмиває..,)
Я-на правому березі в присмерк зайду,
а на лівому - росяний ранок стрічаю...»
Княже місто - так Ольга Андріївна називає наш древній Олевськ. На долонях долі впевнено несе до нього своє лірич¬не слово і цвіт любові.
«Княже місто» - таку назву має і нова книга (вибрані твори). Серце авторки наповнене радістю і смутком:
«Я - суцвіття калини і дитя яворини,
Ніжна в полі стеблина і журба журавлина...»
Ступивши на стежину рідної їй древлянської землі, в мо¬литві звертається до Бога, сподіваючись, що Він укаже всім нам вірний шлях у цьому грішному розбурханому світі:
«Сили дай, Господи, ниву зорати,
в землю посіять добірне зерно,
та урожай для народу зібрати –
вищого права мені не дано...»
Українська земля - це часточка нашого єства нині і по¬всякчас, і щоб не заблукати в нетрях історії, ми, нинішнє по¬коління, і наші нащадки не маємо права забувати скільки страждань довелося витерпіти нашому народу, через які лихоліття пройти, щоб довести світу, що ми українці і живемо на своїй благодатній землі.
Щоби кожен в любові поклявся до своєї святої землі, до держави - що є Україна!
Рівними рядочками лягає на папір калинове Слово Оль¬ги Пилипчук, дароване людям на добро, на згадку, на любов...
Ілля Існюк, м. Олевськ
ПОВЕРТАЮСЬ ДО КНЯЖОГО МІСТА
Не замулюються в пам'яті стежини минулих літ. Впев¬неною ходою крокую лісовими манівцями, ступаючи на зем¬лю рясно вкриту сухою яглицею. Милують зір коштовні крає¬види рідного Полісся. Вітер заколисує, виціловує шовкові трави, які п'ють голубінь із блакитного замріяного неба. На варті пралісу стоять віковічні дуби-нелині, зі сходом сонця вітають кожен прийдешній день.
Саме тут, в синьоокому Поліссі, промайнула моя моло¬дість. Із минулих літ випливають спогади і, хвиля за хвилею, котяться... котяться в безвість. Охоплює розчарування, туга за втраченим, душа тривожиться, бунтує...
Я повертаюсь до тебе, княже місто, місто моєї молодості.
***
У цім краю азалія квітує
і анемони - ранньої весни.
Срібляста пташка доленьку віщує,
хвилюють серце зіроньки ясні.
В гучних вітрах видзвонює минуле,
древній Олевськ нагадує мені.
Хоча й століття безвісти майнули,
та князь Олег на воронім коні
вертається у ріднії пенати.
Дзвінким копитом кінь об землю б'є.
Спішать древляни князя зустрічати,
а кінь спинився, воду з річки п'є.
Ріка зміліла. Зранене довкілля...
Спустошені і села, і поля.
Я вірую, князівські дужі крила
піднімуть нас, відродиться земля!
Ольга Пилипчук
До 27-ої річниці Чорнобильської катастрофи
Коли почорнів вишневий квіт...
Досі пам’ятає страшне горе Чорнобиля кременчуцька поетеса Ольга Пилипчук. У тім знедоленім краю навіки зосталась краплина її молодості.
У 1958 р. вісімнадцятирічною дівчиною Ольга приїхала працювати фельдшером у с. Рудня-Радовельська. Тут, на Поліссі, зустріла свою долю, співала колискові синові та донечці. У 33 роки переїхала до нашого міста. Але про село, яке встигло стати рідним, ніколи не забувала.
26 квітня 1986 р. планету облетіла страшна звістка про катастрофу в Чорнобилі, яка розділила відлік часу на «до» і «після». У серпні того ж року Ольга приїхала на батьківщину своєї молодості і не впізнала: гілля сосен руде-руде, а за гігантською сухою осокою не видно світу:
— Відчуття таке, ніби пройшла біла війна, – згадує поетеса. – Медпункт, в якому я працювала, зруйнований. Біля кожного села стоїть хрест, а на кладовищах – до болю знайомі прізвища. Лише де-не-де зустрінеш самоселів. Вони не мають ні магазину, ні медпункту. Раз на тиждень їм привозять воду та хліб. Люди тримають корів, п’ють радіоактивне молоко, збирають гриби й ягоди. Жінка показує мені пухлину на спині, але все одно звідти не виїжджає, бо якою земля та не стала, а вона таки рідна. Ми маємо страшне минуле, але майбутнє лякає не менш. Коли на руках помирають маленькі діти, ти розумієш увесь сенс слова «страх». Я вважаю, людству слід відмовитись від атомної енергії. Й Японія, зважаючи на останні події, певне, підходить до цього рішення. (Я. Апрелєва)
Вірші про печаль
Сьогодні поетеса повсякчас повертається в минуле, яке невпинно крає її душу. У своїх віршах вона, йдучи стежками рідного Полісся, з невимовною ніжністю говорить: «Люблю Поліський рідний край, немов кришталь – ранкові роси...». Та, на жаль, 25 років тому цю благодать спопелив чорнобильський атом. Всю тугу за знівеченим краєм молодості Ольга Пилипчук виливає у своїх поемах.
Чорнобильська мати
(уривок)
Дрімав іще ранок квітневий,
а небо кричало в тривозі.
Умить почорнів квіт вишневий,
птахи зупинились в дорозі.
Чорнобиль палив дужі крила
і лихо розносив по світу,
Страшна і небачена сила
влетіла у нічку сповиту.
Упала із неба зірниця,
Полин – тої зорі імення.
Змертвіла криштальна водиця –
збулося пророче знамення.
Весна заридала в світанок,
над Прип’яттю чорні заграви…
Вкраїна стогнала у ранах,
сльозами вмивалися трави.
Чорнобильський зореліт
Чорнобиль знову всюди на вустах,
неначе хтось забив у серце цвях,
який не поржавіє сотні літ –
Чорнобильський полинний зореліт.
- І не позбутися його ніяк, -
шепоче хрипло сивокрилий птах.
Влетіло місто в атомну грозу –
хмарина втерла трепетну сльозу.
У Прип’яті завмерли береги
і мертва пустка… Пустка навкруги.
Повсюди смерть блукає навісна,
видзвонює палаюча весна.
Іскрить у росах спалена трава –
і жар пекучий душу облива…
У серці дзвонить вже десятки літ
Чорнобильський полинний зореліт.
13.03.2010 «Княже місто»
Кременчуцька панорама
Комментариев нет:
Отправить комментарий